Символи України
Калина
Калина — символ життя,
крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку
якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме
дерево пов'язує світ мертвих зі світом живих.
Калина символізує
материнство:
кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Це також
уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина — український символ
позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими,
котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ
Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:
Ой у лузі червона калина
похилилася,
Чогось наша славна
Україна зажурилася,
А ми тую червону калину
підіймемо.
А ми нашу славну Україну
розвеселимо!
Рушник
Український рушник
Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги,
долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані чи вишиті
знаки-обереги — захисна сила її, відповідно, посилюється. У всій Україні рушником накривали хліб на столі. Коли син вирушав у далеку
дорогу, мати дарувала йому рушник. Хлібом-сіллю на рушнику і досі
зустрічають гостей. В українській хаті рушники вивішують над іконами і над портретами родичів. Рушник
використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і
проводами в потойбіччя.
Писанка
Писанка
Писанка — символ Сонця;
життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя,
радості. Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на
писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми. У
християнській культурі українців писанка стала символом воскресіння. В народі
кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки».
Вишиванка
Вишиванка — символ здоров'я,
краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові,
святковості; оберіг. Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка.
Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові —
нареченому, чоловікові, хлопцеві; дівчині, заміжній жінці.
Виготовлялися з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. Було
чимало типів традиційних сорочок за формою, використанням матеріалів, а також
за семантикою кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський,
наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо.
Цікаво, що символіка вишиванок часто-густо збігається із символікою орнаментів
предметів матеріальної трипільської культури. Виявлені на Черкащині срібні
бляшки з фігурками чоловіків (датують їх VI ст.) ідентифікуються з візерунками
вишиванок XVIII—XX ст.. Щоправда, символіка вишивки часто-густо складалася з
двох частин: історичної (родової) і прогнозуючої (загадування майбутнього,
продовження роду).
На вишиванках застосовувалися традиційні символічні орнаменти: геометричні
(вважаються найдавнішими), рослинні, зооморфні (тваринні). Іноді типи
орнаментальних форм поєднувалися: орнаментально-рослинний з переважанням
першого чи останнього.
Символіку форм
конкретизувала символіка барв. Скажімо, подільська кольорова мережка, виконана
хрестиком і низзю з декоративним швом-качалкою (качалочкою)
подає ромб, розміщений поміж двома горизонтальними лініями. Трикутник між
ромбом та лініями вишивався навскісними лініями у вигляді завитків («баранячі
роги»). В орнаментах переважає чорний і червоний кольори із украпленням
синього, зеленого, жовтого (золотого). Такий тип вишивки міг символізувати не
лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер
чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й
певну гармонійність у стосунках людини з природою і людських взаєминах; силу,
міць; зростання; часом — запліднення тощо (слід розглядати конкретний
зразок призначення вишивки). Із зображеннями ромба й двох ліній могли
пов'язуватися певні уявлення про календар, чотири пори року, між народженням та
смертю (дві лінії).
Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з
покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ
сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне
життя, а також соціально-побутових (козацьких, чумацьких, бурлацьких,
наймитських та ін.). За традицією, дівчина, готуючи посаг, мала вишити своєму
нареченому сорочку:
Шовком шила, шовком
шила, золотом рубила.
Та для того козаченька,
що вірно любила.
Сорочка (особливо чоловіча) була символом кохання і вірності. В давньому
замовлянні сказано: «Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки
був», звідки видно, що «білий — милий». У деяких народних піснях, як
зауважував О.Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі
символічних значень:
Ой коби я була знала, що
я твоя буду,
Випрала би-м сорочечку
від чорного бруду
(тобто: покохала б,
поєдналася з тобою за умови обов'язкового майбутнього заміжжя);
Заковала зозуленька на
жовтім пісочку.
А хто ж мому миленькому
випере сорочку?
У другій половині XIX ст. в європейській
фольклористиці широко обговорювався сюжет про графа, котрий потрапив у полон до
невірних, і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дружина
чоловікові, — символ вірності: поки сорочка біла, доти жінка вірна. Випрати
сорочку в чумацьких піснях означає полюбити чумака, навіть якщо він одружений.
Характерно, що не завжди чумак погоджується на любовні стосунки з випадковими
особами жіночої статі (в піснях це переважно дівчата або молода
шинкарка-здирниця), не дозволяє якій-небудь «прати сорочку», хоч вона й не
біла, бо «сьома неділя». Таким чином, чумак зберігає вірність коханій дівчині,
до якої має повернутися.
Сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної
творчості (в тім числі — жартівливих, пародійних), сучасними поетами. Вона
є символом українця загалом і України зокрема, проте в XX ст. престиж вишиванки
як одягу занепав під згубними впливами шовіністично-космополітичних,
комуно-фашистських, екстремістських та інших тенденцій. М.Дмитренко.
Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі;
матері; дівчини-нареченої. У давнину вишня була одним із священних дерев
далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О. Шокала, —
світове дерево життя (див. Дерево життя). Як відомо, колись слов'яни святкували
Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів.
«У давнину в Україні, — підкреслює дослідник, — вишня була ритуальним
деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку,
тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала.
По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік»[2]. На думку Г. Лозко, назву «вишня» слід
вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний»
(пор. із словом «Все-вишній» Всевишній). Отже, вишня — це «божественне
дерево», присвячене Сварогу[3].
Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто
«вишнім» сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова «вишня», зроблений нами,
підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева,
священного дерева життя. По-перше, слово «вишня» — слов'янського
походження, воно мало такі регіональні варіанти як «вишник», «вишника».
Водночас слово «вись» (висота) (світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає
кроною неба) мало аналогічні форми — «вишник», тобто «вищий», «старший»,
«вишок» — вершина, шпиль.
Словник Б.Грінченка[4] фіксує форму «вишній», тобто «верховний»,
а отже «небесний», «божественний». Водночас у Словнику вміщено фразу «Господи
вишній, чи я в тебе лишній?», яку можна зіставити із фольклорним виразом
«Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня…» Отже, у свідомості праукраїнців вишня
асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її
цвіту асоціювався із святістю, бо «світ» — це «свят».
За даними М.Костомарова,
слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір (пор. імена
язичницьких богів Світовид, Білобог). Споконвіку священні речі українців —
білі (хата, вишиванка, хустина, рушник). Священний птах лелека має біле
забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним
Деревом Життя, Матері-богині, України. Відгомін цих вірувань знаходимо у творах
усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і
нині вишня — це рідна домівка: «Садок вишневий коло хати»
(Т. Г. Шевченко). Або: «Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі,
немов хустини, хати» (М.Старицький).
У поемі
І. Я. Франка «Іван Вишенський» змальовано, зокрема, епізод, коли саме
вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із
грецького Афону.
Ліна Костенко
використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої:
Ще сніг ковтала повідь
широченна,
І рала ждав іще тужливий
лан.
А під горою вишня —
наречена
Вже до віночка міряла
туман.
У поемі І.Драча «Смерть
Шевченка» вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря. І на
завершення — рядки, написані одним із авторів Словника:
О, вишня — Матінко
Всевишня -
Весь білий світ —
то вишні цвіт.
Правічне дерево Вкраїни
-
Її безсмертя в плині
літ.
О.Потапенко.
Немає коментарів:
Дописати коментар