вівторок, 7 лютого 2017 р.


С. РУСОВА ПРО ДЕЯКІ ФАКТОРИ

ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ


Аналізуються деякі фактори громадянського виховання, відзначені С.Русовою.



      С. Русова відзначала, що кожна епоха має свої "абсолюти" (ідеали), свої принципи поведінки, свій світогляд. І те, що учора здавалося стовідсотково правильним, сьогодні ставиться під сумнів і на його місці постає "новий керівний принцип, якому підлягають і персональні, і соціальні змагання" [2, с. 444].

   Завданням демократичної держави, суспільства, освітніх закладів є створення умов для "формування зваженої громадянської позиції, громадянської думки, … утвердження в людських відносинах гуманних начал  – доброти, справедливості, толерантності, щирості, добросовісності, власної гідності, поваги, відповідальності, принциповості і негативного ставлення до фальші, цинізму і лицемірства" [1, с. 234].


    Яким є узагальнений, ідеальний образ українського  громадянина? Це високо свідома, високоморальна, активна, з розвиненим почуттям власного обов’язку і відповідальності перед державою і самим собою, з внутрішньою потребою самовіддано служити Батьківщині особистість. Такого громадянина необхідно виховувати з кожного учня, адже лише високо свідомі громадяни і палкі патріоти можуть збудувати насправді вільну, незалежну, демократичну, процвітаючу Українську державу.

       З якого віку потрібно формувати моральні цінності громадянина? Відповідь однозначна, з раннього дитинства. Якою стане людина значною мірою залежить від оточення, в якому вона виховується, "соціалізація" життя впливає на характер дитини. У шкільному віці цей вплив часто стає провідним фактором у вихованні дитини, в її поведінці. Він збільшується у віці 14-16 років, причому може набувати як позитивного так і негативного характеру. "Якщо діти занедбані, злодії, провели деякий час у тюрмі, то вплив оточення штовхає їх на шлях злочинності, і тільки заміна умов життя може перемогти сумні наслідки.

     Нерідко діти об’єднуються в групи не для досягнень якоїсь соціальної мети, а лише із-за персональної користі" [4, с. 146]. Для зміни умов життя потрібно підтримувати випадки, коли діти мають усвідомлену мету, наприклад, самостійно об’єднуються для створення театральної групи, літературного гуртка, для організації ігор, спортивних змагань тощо. У таких групах найбільше цінуються чесність, фізична спритність, мужність.

        Школа, яка "… проводить дитину від вузько родинного виховання через дошкільний садок, ігрові майдани в широко соціальний колектив і веде учня через національно-громадське виховання до всесвіту" [4, c. 150] є надзвичайно важливим фактором виховання справжнього громадянина суспільства.

       Школа має сприяти розвитку творчості й ініціативності учнів: "Якщо школа буде прагнути, щоб кожний учень був однаковий з своїм сусідом, вона не буде сприяти розвитку культури і індустрії, бо в усіх працях цінується найбільш індивідуальна творчість, індивідуальна ініціатива. Школа мусить не лише їх , а й направляти на добро, на користь колективу" [4, с. 148].

У програмі навчання, пройнятій гуманізацією, на першому місці мають стояти історія зарубіжної і української літератури, історія релігій, соціологія, історія та географія. Спосіб поглибленого вивчення цих наук в позашкільному курсі повинен відрізнятися від традиційного. Усе має концентруватися навколо одного головного питання  – як саме розвивалося у різних народів почуття правди, ідеал моральної краси література, історія релігій), як шляхом солідарності, взаємної кооперації накопичувалися у різних народів

скарби матеріальної і духовної культури (історія, географія) і як під впливом культури змінювалися звичаї і

форми суспільного життя (соціологія, філософія). Усі ці аспекти повинні розкриватися доступно, образно,

щоб впливати не лише на пам’ять, на розум, а й на уяву, викликаючи емоції у слухачів.

Найбільший вплив на формування і розвиток громадянської свідомості мають географія та історія.

Вони покликані сприяти розвитку національної свідомості, розуміння міжнародних взаємовідносин.

Для вироблення характеру справжнього громадянина важливі не тільки глибокі знання, а

різноманітна діяльність дітей  – ігри, драматизації, свята, клуби, гуртки, виховні години, самоврядування,

колективна праця, лабораторні досліди, позакласні спостереження, екскурсії тощо. Дуже важливо, щоб діти

були активними у діяльності, тоді відбувається активний розвиток розумових здібностей дітей, їхньої уяви,

емоцій, моральних якостей.

"Гра є дуже важливий фактор виховання, бо в іграх суцільно виявляється природа дитини, і грою можна її або стримати від небажаних поступків, або спонукати до бажаних. Ось чому добре влаштовані ігри завше приводять до добрих наслідків під час виховання, а тому треба ставитись до них з найбільшою увагою, й педагог повинен знати різноманітні ігри, беручи їх як із етнографічних джерел свого народу, так із усесвітніх збірок" [3, с. 166].

Важливе значення у вихованні особистості має праця, яка сприяє розвитку творчих сил дитини, її соціальної свідомості. Прикладом такої праці може бути підготовка свят, шкільних вистав, виготовлення прикрас для будинку тощо. Спільна робота утворює спільний колективний інтерес. Спільна праця дає більш значні наслідки, ніж індивідуальна праця. Але не всі види праці доцільно виконувати колективно, виходячи з характеру самої праці і темпераменту учня [4, с. 148].

Кожна позашкільна установа є центром соціального виховання. Вихованці повинні усвідомлювати, що вони мають не лише навчатися фізиці або математиці, а й навчитися розуміти соціальні і політичні итання, підготуватися до справжньої громадянської праці. Служити суспільству можуть лише вільні особи,

з міцною волею та енергією. Не повинно бути того шкідливого інфантилізму, завдяки якому велика

кількість людей не бере участь в політичному і соціальному житті рідного краю, пасивно ставиться до добра

і зла у суспільному житті. Для цього потрібні працьовитість, витримка, мужність у виявленні своїх певних

переконань і чесність в їх реалізації. Обов’язки громадянина полягають не лише в тому, щоб коритися

уряду, а вміти допомогти йому, не дати йому стати на "злий" шлях. Зле, на думку педагога, є усе те, що

перешкоджає вільному здоровому процвітанню суспільства. Морально-соціальне "добре"  – це те, що веде

суспільство від вузького, низького розуміння життя  до широкого, високого, до корисного для всього

людства.

Робота у школі й позашкільних закладах має будуватися на співпраці учнів і вчителів в атмосфері

солідарності, кооперацій, працьовитості й витримки. Саме такі умови сприятимуть виявленню творчої

ініціативи, активності вихованців. У такій атмосфері природно виховуються чесні громадяни з щирим

гуманним почуттям до всіх людей і з широким розумінням соціально вартої високої мети персонального

життя.

Роздумуючи над питанням "Які моральні завдання може ставити позашкільне виховання перед своїми

вихованцями?", С. Русова відзначала:

1) чесна праця без компромісів, яка має стати провідним принципом молоді і належним чином

цінуватися суспільством;

2) свідома праця для рідного краю – зробити щось корисне для рідного краю, для рідного народу;

3) прагнення якнайкраще розвивати свої здібності, прагнучи результатами своєї праці збагачувати

скарби національної культури, мистецтва і науки. Це завдання для обдарованих і талановитих має стати

"шляхетною метою життя" [2, c. 447-448].

Отже, С. Русова відзначила найвашливіші завдання і фактори виховання справжніх громадян,

патріотів України Сьогодні в умовах реформування освіти, гуманізації освітніх процесів питання виховання

громадянина із сформованими моральними цінностями залишається актуальним і потребує активної участі у

цьому всіх закладів освіти і позашкільних установ, а ідеї, висловлені педагогом, можуть бути творчо

переосмислені і використані у практиці роботи цих закладів.


Софія Федорівна Русова
Біографія
Народилася Софія Русова 18 лютого 1856 року в аристократичній родині в селі Олешня Городнянського повіту (нині Ріпкінський район) Чернігівської 12 губернії. Батько Федір Ліндфорс – швед за походженням, був відставним російським офіцером, мати – Ганна Жерве – француженка, високоосвічена й інтелігентна жінка, але рано пішла з життя, коли Софійці ще не було й чотирьох років. Вихованням Софії займався батько і старша сестра Марія та няня, проста українська селянка, про яку з теплотою згадувала Софія все життя. Були й гувернантки, які навчали іноземним мовам: французької, англійської та німецької. Дитячі роки її пройшли у спілкуванні та іграх з селянськими дітьми, спостереженнями за працею селян і їх злиденним життям. Батько мав ліберальні погляди, користувався повагою селян, які у роки земельної реформи обрали його своїм мировим посередником. Сестра Марія відкрила школу в селі Олешня для навчання селянських дітей, підтримувала постійні контакти з прогресивними представниками української інтелігенції, які були частими гостями у садибі Ліндфорсів. До того ж у сім’ї була багата бібліотека – твори Руссо, Вольтера, Гете, Міллера, Байрона, Мішо, Тургенєва. Ці перші родинні враження зародили в чулій душі дівчинки паростки демократизму й народності.
Початкову освіту Софія здобула вдома. В десять років вона вступила до третього класу найпрестижнішої у Києві Фундуклеївської жіночої гімназії, яку закінчила у 1870 році з золотою медаллю. Раптова смерть батька у 1871 році змінює життя Софії. Вона глибоко осмислює своє духовне і громадське призначення і вирішує присвятити своє життя педагогічній справі.
У 1871 році Софія Федорівна в свої п’ятнадцять років разом із старшою сестрою відкрила в Києві перший україномовний дитячий садок і зблизилась духовно з членами Старої Громади. Цьому сприяло близьке знайомство з сім’єю відомого українського письменника М. Старицького, діти якого відвідували її дитсадок і який познайомив сестер з родиною українського композитора М. Лисенка та інших видатних діячів української культури, членів Старої Громади – М. Драгомановим, В. Антоновичем, П. Чубинським, П. Житецьким, Ф. Вовком, О. Русовим та ін. Сестри Ліндфорс надають у вечірні години приміщення дитячого садка для зібрань Громади та репетицій п’єс українською мовою, яка на той час, згідно з валуєвським указом, була під забороною. Софія також бере діяльну участь у виставах, включається у вивчення української культури, мови, етнографії, фольклору. З того часу її життя назавжди пов’язується з боротьбою за відродження самобутності українського народу, його мови, культури, освіти. У 1874 році Софія Федорівна одружилася з Олександром Русовим.
О. Русов, як статистик, мав часті переїзди: Чернігів, Ніжин, Херсон, Полтава, Одеса, Київ – і де б не перебувала родина Русових, Софія Федорівна активно включалася в роботу місцевих громад, просвіт: у відкриття дитячих садків, початкових шкіл, книгозбірень, підготовку вистав, лекторіїв, видання літератури тощо. Царський уряд прискіпливо стежив за розгортанням національно-визвольного руху в Україні. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства за членами всіх об’єднань української інтелігенції встановлюється „негласный надзор”. Не оминула ця чаша і родину Русових. Протягом періоду з 1880 по 1905 роки Софію Федорівну заарештовували п’ять разів, проте це не схитнуло її переконань, а лише посилило їх, загартувало її волю у боротьбі за національно-культурне відродження України, передусім її мови та національної системи виховання, як основних засобів формування національної свідомості і національної психології народу.
Революція 1905 року дає С. Русовій надію на визволення України з-під гніту царської імперії. Вона працює в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови, з  її ініціативи був скликаний з’їзд народів російської держави, на якому порушувалось питання про надання повної автономії кожному народу в економічному і культурному житті, створення шкіл для всіх народів з рідною мовою навчання, приймає активну участь у Всеросійському з’їзді вчителів (1905 р.). У цей час С. Русова розробляє і читає курс лекцій з української літератури для слухачок Бестужівських курсів у Петербурзі, там же за її участю була видана безцензурна збірка „Кобзаря” Т. Г. Шевченка. У 1906 р. С. Русова видає „Український буквар”, в основу якого взяла розробки О. Потебні, який ще у 60-х рр. ХІХ ст. працював над підручником для українських недільних шкіл. Це був сміливий крок, бо таких підручників українською мовою російська цензура не пропускала, до того ж революція пішла на спад, і у країні посилювалась реакція.
 Статтею „Хроніка національної школи” у 1907 р. у журналі „Русская школа” С. Русова відкриває низку публікацій, присвячених аналізу проблем національної школи різних народностей Росії, зокрема, білорусів, українців, бурятів, вояків, калмиків, мордвинів, чувашів, євреїв, якутів, татар, чемерисів. У своїх статтях С. Русова розкриває шовіністичну русифікаторську політику царату в галузі народної освіти, показує, як багатовікове гноблення, централізація і русифікація освіти особливо відбилася на національній гідності, самосвідомості і психології народів.
Після повернення до Києва у 1909 р. С. Русова працює викладачем педагогіки у Фребелівському жіночому інститут, який готував працівників дошкільних закладів та викладає французьку мову у Комерційному інституті. Уже маючи певний досвід педагогічної роботи, С. Русова ґрунтовно вивчає основні зарубіжні концепції реформування школи, працює над створенням контурів української національної системи освіти. Свої думки вона викладає на шпальтах журналу „Світло”, першого україномовного педагогічного часопису, співредактором якого була і сама Софія Федорівна. На сторінках журналу піддавалась гострій критиці існуюча система освіти, методи навчання і виховання старої школи, основані на примусі і авторитаризмі, відриві від життя, висвітлювалась робота земських шкіл, становище вчителів, подавалась інформація про різні освітянські форуми, аналізувалися педагогічні ідеї і погляди відомих педагогів – П. Лесгафта, М. Пирогова, Л. Толстого, а також українських діячів культури – Т. Шевченка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, П. Житецького, М. Коцюбинського, М. Сумцова та ін. За період існування журналу (1910–1914 рр.) С. Русова надрукувала на його сторінках понад 100 своїх праць – статей, розвідок, методичних заміток, публіцистичних статей, оглядів, рецензій. Найвагомішими з них є „Нова школа”, „Ідейні 14 підвалини школи”, „Дитячий садок на національному ґрунті”, „До сучасного становища народного вчителя”, „Лесгафт і його педагогічні ідеї”, „Думки М. Драгоманова про освіту” та ін.
Стрижневою ідеєю, що проймає всі педагогічні пошуки С. Русової, є створення національної системи освіти. Як педагог-філософ і педагог- практик вона глибоко усвідомлювала, що школа й виховання мають функціонувати у повній відповідності з особливостями й потребами своєї країни, нації. З утворенням Української Народної Республіки Софія Русова входить до Центральної Ради і Секретаріату освіти, в якому очолила дошкільний і позашкільний відділи. Вона рішуче втілює в життя гасло: „Українізація народної освіти, всіх її організацій”. С. Русова бере саму активну участь в освітянських форумах: Всеукраїнському з’їзді вчителів (квітень 1917 р.), на якому була створена Всеукраїнська вчительська спілка, яку очолила С. Русова; Всеукраїнському професійному учительському з’їзді (серпень 1917 р.), на якому було вироблено план націоналізації освіти та організації українського вчительства. На ІІ Всеукраїнському з’їзді вчителів спільно з органами місцевого самоврядування (серпень 1917 р.), присвяченому проблемі націоналізації освіти, з основною доповіддю з цієї проблеми виступила Софія Федорівна. Вона наголошувала, що „доля, щастя нашого народу залежить від того, як ми проведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної свідомої дужої нації”. Щоб успішно виконати це своє призначення, школи в Україні, на думку С. Русової, мають бути різними за змістом, формами, методами і організацією навчання і виховання, але всі вони повинні бути національними за своєю сутністю, передусім навчання в оновленій школі повинно вестися рідною мовою, учні мають глибоко пізнавати рідне фізичне й соціальне оточення. За словами С. Русової, всі народності, які проживають в Україні, повинні знати її мову, літературу, географію, історію. З цього виходить, що українознавство має бути обов’язковим для всіх шкіл України. Воно повинно стати основою національного виховання. 7 листопада 1917 р. С. Русова виступила співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. У Києві, Одесі, Катеринославі (нині Дніпропетровськ) за її підтримки при університетах створювались факультети з українською, єврейською, польською мовами викладання. Були підготовлені плани про відкриття українських гімназій в містах України. Сама Софія Федорівна очолює українське відділення у Фребелівському інституті і читає лекції з педагогіки українською мовою, розробляє концепцію українського дитячого садка, яку виклала у праці „Дошкільне виховання” (1918 р.), розробляє основні засади позашкільної роботи і викладає їх у праці „Позашкільна робота і засоби її проведення”. Після відкриття у Кам’янці-Подільському українського університету С. Русова на запрошення І. Огієнка, ректора університету, викладає там педагогіку.
Як досвідчений педагог, відомий вчений, член Центральної Ради і Міністерства освіти, голова Всеукраїнської учительської спілки С. Русова виступає одним із фундаторів та членів редакційної колегії часопису „Вільна українська школа” (1917–1920 рр.). Цей часопис став 15 віддзеркаленням визвольних змагань українського народу в галузі освіти. На його сторінках висвітлювались шляхи реформування шкільної системи в Україні, документи уряду та керівних освітніх установ, наукові підходи та практичний досвід, здійснювався аналіз класичної педагогічної спадщини та новітніх течій у сучасній зарубіжній педагогіці (педагогічні погляди А. Я. Коменського, Ж. Ж. Руссо, Г. Кершенштейнера, Дж. Дьюї та ін.) та освітнє життя в Російській Федерації (погляди П. П. Блонського, С. Т. Шацького). У цілому простежується реформаторський підхід до організації навчально-виховного процесу, в основу якого клалися принципи націоналізації і демократизації освіти, принцип єдиної трудової (діяльної) школи. Актуальними є й сьогодні думки С. Русової про те, що „пошана й любов до свого народу виховує в дітях пошану й любов до інших народів”, що саме національна система забезпечить підготовку нового покоління людей, відданих інтересам народу, палких патріотів, здатних вивести народ з культурної, економічної відсталості в ряди високорозвинених цивілізованих націй, що „школа є глибоке прагнення кожного народу знайти себе як відокремлену частину людства і свідомо розуміти своє місце серед людності всього світу, свою національну роль у світовому культурному русі”.
Софія Русова жила й працювала в епоху бурхливих реформ в педагогічній теорії та практиці, в час, коли розвивалось „нове виховання”, в багатьох зарубіжних країнах виникали авторські школи, інноваційні форми й методи організації навчально-виховного процесу, що призвело до появи ряду течій: експериментальної педагогіки, прагматичної педагогіки, теорії вільного виховання, теорії трудової школи та ін. С. Русова аналізує цей рух і зазначає, що „такий стан сучасного нового виховання по всій Європі, в Північних Штатах Америки за настирливістю своїх вимог, за гострою критикою минулого можна назвати революційним; він хоче все минуле відкинути, збудувати вмить оце нове, нову школу, якої вимагає психологія душі дитини і соціально-економічний стан народного життя. Але за глибиною своїх принципів, за своїми моральними теоретичними вимогами цей рух є еволюційний, міцно зв'язаний із найяснішими ідеалами найкращих мислителів минулих епох. У цьому його сила. Сучасна педагогіка не відкине себе від раціональних традицій минулих епох. Вони дають їй лише ту життєву форму, якої вимагає даний час у того чи іншого народу. І в цьому нерозривному зв'язку з минулими ідеалами є його сила, його забезпеченість у майбутньому” [4, с. 6–7].
Одним із головних завдань нової школи, на думку С. Русової, є збудження, виявлення і розвиток самостійних творчих сил дитини, її творчого мислення. Як і більшість прогресивних вітчизняних і зарубіжних педагогів кінця ХІХ – початку ХХ століття вона різко критикувала існуючу школу за придушення волі та активності дитини, пасивне слухання та тривале сидіння за партою, підкреслюючи, що така організація навчання не відповідає природі дитини. Вона зазначала, що прагнення дитини до будь-якої діяльності – гри, праці чи творчої самодіяльності – є її найсильнішим життєвим прагненням, „і можна собі уявити, – писала з цього приводу С. Русова, – який гріх брала на себе стара школа (на жаль, ще існуюча) 16 своїми методами пасивного навчання, нехтуючи всю дитячу рухливість та безпосередню творчість. Це й шкодило тим, що паралізувало живу, самостійну душу дитини, а також псувало характер, бо воля закладається й розвивається лише на ґрунті активності” [2, c. 115]. Вона відстоювала педоцентриський підхід до організації шкільного життя, який розуміла як глибоку індивідуалізацію навчально-виховного процесу на основі вивчення дитини, її інтересів, нахилів, схильностей, можливостей, біологічних ритмів, тощо. Софія Русова наголошувала, що сучасна педагогіка в своєму теоретичному дослідженні й у практичній реалізації має користуватися науковими вказівками філософії, етики, психології, соціології та соціальної психології. За її глибоким переконанням головною відміною нового виховання є те, що воно базується на власному зусиллі самої дитини, її не тренують зверху за певним трафаретом, а ставлять її перед самостійним розв’язанням різноманітних проблем – і моральних і наукових, що зумовлює розвиток усіх її здібностей, зміцнення волі й усіх творчих сил.
С. Русова входила до Міністерства освіти Української Народної Республіки і за доби Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії. Весь цей час вона брала найактивнішу участь у вирішенні науково-педагогічного обґрунтування нової української школи, роз’ясненні сутності українізації, в оновленні змісту, форм і методів навчання і виховання.
У період визвольних змагань (1917–1920 рр.) С. Русова написала понад 15 праць, серед них „Нова школа”, „Націоналізація школи”, „Позашкільна освіта та засоби її проведення”, „У дитячому садку”, підручники – „Український буквар” (ІІ видання), „Початкова географія”, „Методика початкової географії”, „Початковий підручник з французької мови” з українським коментарем та ін.
Після остаточного приходу до влади більшовицького уряду С. Русова зневірилась у можливості національного відродження України, зазнає переслідувань з боку нової влади і це змушує її емігрувати до Чехословаччини, яка на той час стала осередком української культурної еміграції. У Празі С. Русова веде активну педагогічну і науково-видавничу діяльність: бере участь у створенні і діяльності Українського Високого педагогічного інституту, української гімназії, Української Академії в Падебрадах, захищає докторську дисертацію з соціальної педагогіки, керує дитячим притулком для дітей емігрантів і одночасно веде велику роботу з підготовки і видання монографій і підручників: „Єдина діяльна (трудова) школа”, „Нова школа соціального виховання”, „Теорія і практика дошкільного виховання”, „Дидактика”, „Нові методи дошкільного виховання”, „Теорія педагогіки на основі психології”, „Сучасні течії в новій педагогіці”, „Історії педагогіки”, „Соціальна педагогіка” та ін.
С. Русову завжди глибоко хвилювало жіноче питання. З молодих літ вона обстоювала ідею про важливу роль жінки в загальнокультурному житті країни, підготувала книгу про визначних українських жінок. Вона постійно проводила велику роботу серед жінок, залучаючи їх до громадських справ. Коли в період існування Української Народної Республіки була створена Українська жіноча національна рада, С. Русова відразу активно включається в її роботу, а згодом її обирають головою цієї 17 організації. Головною метою Ради було об’єднання всіх жіночих організацій в Україні і їх зв’язок з закордонними організаціями, утвердження авторитету і визнання України в світі. В еміграції жіноча Українська Рада продовжила свою діяльність і С. Русова з властивим їй ентузіазмом й енергією керувала роботою цієї організації до кінця свого життя. Як представниця України вона брала участь у всесвітніх жіночих конгресах в Гаазі, Женеві, Відні, Копенгагені.
Оцінюючи сьогодні роль С. Русової в розвитку педагогічної думки в Україні, можна однозначно стверджувати, що її творчий доробок є внеском у скарбницю не лише української, а й світової педагогіки, що її ідеї – це не лише минуле, вони не обмежені часовими рамками, бо є глибоко науковими, народними, просякнуті ідеями гуманізму, спрямовані в майбутнє. Її думки набувають особливого звучання в час кардинальної зміни підходів до дитини, до філософії освіти і виховання, що постали у зв’язку з розбудовою вільної, самостійної України. Як гасло звучить і сьогодні заклик С. Русової: „В наші часи бути гарним педагогом – це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди й Науки. Тільки великими зусиллями таких апостолів Україна матиме чесних діячів-патріотів, вмілих практичних робітників і соціально об’єднану, інтелектуально розвинену народну масу”. Учитель, говорить С. Русова, завжди повинен пам’ятати, що його покликання не можна ні з чим поставити поруч, бо „хіба є в кожного народу щось коштовніше, ніж душі його дітей, і хіба є обов’язки вищі за обов’язки виховати з них людей – громадян?”. Є. І. Коваленко, канд. пед. наук, професор, зав. кафедри педагогіки і пед. майстерності Ніжин. держ. ун-ту ім. М. Гоголя.
Є. І. Коваленко, канд. пед. наук, професор,
зав. кафедри педагогіки і пед. майстерності Ніжин. держ. ун-ту ім. М. Гоголя
ОСНОВНІ ДАТИ ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ С. Ф. РУСОВОЇ
18 лютого 1856 р. – народилася у с. Олешня на Чернігівщині у високоосвіченій родині Ліндфорсів.
1866 р. – переїзд сім'ї Ліндфорсів до Києва. Вступ Софії до Фундуклеївської гімназії.
1870 р. – закінчила Фундуклеївську гімназію з золотою медаллю.
1871 р. – смерть батька. Відкриття першого дитячого садка у Києві сестрами Ліндфорс – Марією та Софією.
1872 р. – стала членом українського товариства в м. Києві, куди входили відомі діячі науки й мистецтва – В. Антонович, Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, О. О'Коннор, П. Косач, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Чубинський.
1874 р. – вийшла заміж за Олександра Русова.
1876 р. – подружжя Русових перевезли на Україну підготовлені ними та видані у Празі два томи „Кобзаря” Т. Шевченка, куди ввійшли заборонені рукописні вірші поета без цензурних скорочень.
1876–1901 рр. – здійснювала активне громадське і культурне життя у Чернігові, Єлисаветграді, Харкові, Одесі, Херсоні, Вінниці.
1880–1905 рр. – у боротьбі за національно-культурне відродження України С. Русову заарештовували п’ять разів.
1902 р. – вимушений переїзд родини Русових із Полтави до Петербурга.
1905 р. – участь у Всеросійському з’їзді вчителів у Петербурзі.
1906 р. – видання двох підручників на українській мові: „Початкова географія” і „Буквар”.
1907 р. – вийшла стаття „Хроніка національної школи” в журналі „Русская школа”.
1909 р. – переїзд до Києва, початок роботи викладачем педагогіки у Фребелівському жіночому інституті.
1910 р. – викладач французької мови у Комерційному інституті, член вчительської колегії комерційної школи і вчительського товариства.
1910–1914 рр. – співредактор та автор публікацій першого україномовного педагогічного часопису „Світло”.
1911–1913 рр. – поїздки до Брюсселя та Берліну, знайомство з роботою зарубіжних дитячих садків.
19 1915 р. – евакуація родини Русових до Саратова, де перебував Комерційний інститут у роки Першої світової війни. Смерть чоловіка – О. Русова.
1916 р. – повернулась до Києва: викладала педагогіку у Фребелівському інституті, французьку мову – у Комерційному.
1917 р. – працювала у Центральній Раді Української Народної Республіки (УНР) під керівництвом М. Грушевського. Очолювала два відділи Міністерства освіти України – позашкільної освіти та дошкільного виховання.
7 листопада 1917 р. – виступила співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства.
1917–1920 рр. – голова Всеукраїнської учительської спілки, член редакційної колегії часопису „Вільна українська школа”.
1919 р. – читала лекції у м. Кам'янець-Подільський у Першому українському університеті на запрошення ректора І. Огієнка.
1920 р. – прийняла рішення емігрувати через переслідування радянської влади – перейшла річку Збруч і дісталася до м. Львів.
1921 р. – отримала запрошення читати лекції в Українській академії у Подебрадах у Чехії. Українська Жіноча Рада делегувала С. Русову у м. Гааз на збори Інтернаціональної Жіночої Ради. Від неї світова громадськість дізналась про голод в Україні.
1923–1927 рр. – брала участь у розробці організаційних питань щодо створення у м. Прага Українського Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Були надруковані нові праці С. Русової – „Теорія і практика дошкільного виховання”, „Дидактика”, „Нові методи дошкільного виховання” та ін.
1937 р. – увійшла до ради Світового союзу жінок.
5 лютого 1940 р. – Софія Русова померла у Празі, де й похована.
Найважливіші принципи педагогічної концепції С.Русової:
гуманізм;
демократизм;
народність;
природовідповідність;
культуровідповідність;
особистісно орієнтований підхід;
соціальна обумовленість виховання;
загальнолюдські цінності.
Ідея національного виховання в педагогічній спадщині Софії Русової
Центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція української національної системи освіти і національного виховання, у межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші фундаментальні теоретико-методологічні проблеми – мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання.
Ідея національного виховання – головна й визначальна в педагогічній концепції С.Русової. У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами.
Головне завдання виховання – забезпечення розвитку відзначених чинників, а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу.
Концепція рідної української школи
Успішно вирішувати ці завдання покликана рідна українська школа – школа рідної мови, гуманна й демократична, у якій уся структура, система, мета й завдання, зміст і методи, принципи і форми, сам дух наповнені ідеєю українства, забезпечення всебічного і гармонійного розвитку дитини.
Система освіти, школа, виховання, за Русовою, повинні здійснюватися, насамперед, згідно з принципом природовідповідності виховання, який передбачає, що виховання повинно ґрунтуватися на науковому розумінні природних і соціальних процесів, узгоджуватися з загальними законами розвитку природи і людини.

Немає коментарів:

Дописати коментар