Леся Храплива

Кобзар

Маю я книжок багато,
Та найбільший маю дар:
— Чемна ти! — сказав раз тато,
Дарував мені "Кобзар".
В "Кобзарі" садки квітучі
І на конях козаки,
І русалки там на кручі...
Мов найкращі це казки!
Я вже вмію "Гамалію"
І "Підкови" вмію пів,
І колись вернутись мрію
До Тарасових степів.
Як Тарасові віддячу,
Що мене так гарно вчить?
Не годиться — добре бачу
Бути винній і на мить!
Я буду його читати

За усе, що нам зробив,
Пильно мову цю вивчати,
Що її він так любив.
Він тоді на мене гляне
Зі стіни, з-під рушника:
— Справді, вчиться непогано —
Славна дівчинка така!

І. Гнатюк

Портрет

У нашій хаті на стіні
Висить портрет у рамі, —
Він дуже рідний і мені,
І татові, і мамі.
Він стереже і хату, й нас,
Він знає наші болі.
Я добре знаю: це Тарас,
Що мучився в неволі.
Такий ріднесенький — дивись!
Він мов говорить з нами,
Він на портреті — як живий,
Ось-ось і вийде з рами.

Леся Храплива

Портрет Тараса Шевченка

До мене сьогодні всміхнувся Шевченко
З картини, що там на стіні.
Читає пісні його залюбки ненька,
Розказував батько мені:
Як вівці він пас — ще малий був хлопчина,
А виріс — великий дав дар:
Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,
Цю книгу, що зветься "Кобзар".
Як книгу святу берегли ми завзято,
З собою забрали у світ,
Як слово Тараса завжди зберігати,
Великий усім заповіт.
Буду й я любити Вкраїну рідненьку,
То може й мені ще не раз
З картини ласкаво всміхнеться Шевченко,
Наш Батько, великий Тарас.

Беркита Галина

Хто не знає Кобзаря

Хто не знає Кобзаря –
Той не любить мову.
Це – Шевченко, це – Тарас,
Що боровсь за слово.
Мову дуже він любив,
Слова не цурався.
І писав вірші свої –
Влади не боявся.

Анатолій Камінчук

Рідне слово

Барвінково, волошково
В небі світиться зоря.
Починаймо рідне слово
Зі сторінки «Кобзаря».
Рідне слово любить ненька
І співає: «Люлі-лю».
Так любив його Шевченко,
Так і я його люблю.

Грицько Бойко

Про дідуся Тараса

В зелені квітучій
Канів на Дніпрі.
Пам'ятник на кручі,
На крутій горі.
Тут лежить великий
Наш співець Тарас.
Та живий навіки
Він в серцях у нас.
І  дорослі,  й  діти —
Всі сюди ідуть
І найкращі квіти
Кобзарю несуть..

.У старій хатині
В кріпака колись
В тихий день весінній
Хлопчик народивсь.
У тяжкій неволі
Ріс малий Тарас.
Він не вчився в школі,
Він ягняток пас.
Вмерли мама й тато...
Сирота — в дяка...
Тут була в хлоп'яти
Грамота гірка.
В пана-бусурмана
В Петербурзі дім.
Кріпаком у пана
Був Тарас у нім.
Хоче малювати,
Прагне він до знань,
Та за це багато
Зазнає знущань.
Нишком він малює
Статуї в саду
Та вночі віршує
Про людську біду.
Та в людському морі
Стрілися брати,
Що зуміли в горі
Щиро помогти.
Викупили друзі!
Вільним став Тарас!..

Чом же серце в тузі?
Біль чому не згас?
Гнули люди спину
На панів лихих.
Кріпака-людину
Пан продати міг.
Мучились в неволі
Бідні трударі,—
Він про їхню долю
Пише в «Кобзарі».
Сміливий і щирий
Був Тараса спів,—
Він гострить сокири
Кличе на панів.
Цар його в солдати
В дикий край заслав,
Малювать, писати
Кат забороняв.
Та малює й пише
Він таємно там,—
Гнівні його вірші
Страх несли панам!
За ясну свободу,
Світле майбуття
Він віддав народу
Все своє життя.
Як дітей любив він!
Мріяв, щоб малі
Скрізь росли щасливі,
На усій землі!
...В зелені квітучій
Канів на Дніпрі.
Пам'ятник на кручі,
На крутій горі.
І дорослі, й діти —
Всі сюди ідуть
І найкращі квіти
Кобзарю несуть.
Тож як будеш часом
В Каневі колись,—
Дідусю Тарасу
Низько поклонись!

Леся Храплива

Тарас Шевченко

Іде весна, іде ясна,
Мов квітка розвилася,
І спогад нам несе вона
Про віщого Тараса.
Що більше сотні тому літ
Умер в чужій країні,
Та славний він на цілий світ,
Його всі знають нині.
Багато зла перетерпів,
Назнав лихої долі,
Милий остався без батьків
І вівці пас у полі.
Дідусь розказував не раз
Про козаків завзяття,
І слухав залюбки Тарас,
Блищали оченята.

Та пан Тараса в слуги взяв:
Картав, карав щоднини.
Тарас же нишком малював
Із панських стін картини.
Застав при малюванні раз
В саду його Сошенко.
Поміг, що вільним став Тарас,
Що вчитись став Шевченко.
Його пізнали малярі,
Хвалили вдале діло.
Але злякалися царі:
— Він вірші пише сміло!
Бо в віршах пригадав Тарас,
Як нарід жив на волі,
Як козаки в воєнний час
Перемагали в полі.
Бо в віршах тих розповідав,
Як добре вільним бути,
Яка невольникам біда,
Як гнобить ворог лютий.
Які степи, який Дніпро
І українські люди,
Як переможе ще добро
І весело всім буде.

Злякавсь, що пісня голосна,
Московський цар поганий,
Тараса в чужину прогнав,
Закув його в кайдани.
Та ще й писати заказав
Московський цар лукавий.
А все ж таки Тарас писав,
Ховав вірші в халяві.
І так в пустелі, в чужині
У самоті томився,
Писав про Рідний Край пісні
І Богу все молився.
Як проминуло десять літ,
Вернувся він на волю,
Та невеселий був той світ,
Ридало серце з болю.
Замовкло серце Кобзаря
У чужині холодній,
Та слово, ясне, мов зоря,
Нам світить досьогодні.
І кожен раз в весняний час
Всі українські діти
Згадають: нас любив Тарас!
Йому дарують квіти.
Сповнить Тараса Заповіт
Ніхто з нас не забуде!
І хоч минула сотня літ,
Він завжди з нами буде!

Анатолій Камінчук

Рідне слово

Барвінково, волошково
В небі світиться зоря.
Починаймо рідне слово
Зі сторінки «Кобзаря».
Рідне слово любить ненька
І співає: «Люлі-лю».
Так любив його Шевченко,
Так і я його люблю.

Леся Храплива

Тарас Шевченко

Іде весна, іде ясна,
Мов квітка розвилася,
І спогад нам несе вона
Про віщого Тараса.
Що більше сотні тому літ
Умер в чужій країні,
Та славний він на цілий світ,
Його всі знають нині.
Багато зла перетерпів,
Назнав лихої долі,
Милий остався без батьків
І вівці пас у полі.
Дідусь розказував не раз
Про козаків завзяття,
І слухав залюбки Тарас,
Блищали оченята.

Та пан Тараса в слуги взяв:
Картав, карав щоднини.
Тарас же нишком малював
Із панських стін картини.
Застав при малюванні раз
В саду його Сошенко.
Поміг, що вільним став Тарас,
Що вчитись став Шевченко.
Його пізнали малярі,
Хвалили вдале діло.
Але злякалися царі:
— Він вірші пише сміло!
Бо в віршах пригадав Тарас,
Як нарід жив на волі,
Як козаки в воєнний час
Перемагали в полі.
Бо в віршах тих розповідав,
Як добре вільним бути,
Яка невольникам біда,
Як гнобить ворог лютий.
Які степи, який Дніпро
І українські люди,
Як переможе ще добро
І весело всім буде.

Злякавсь, що пісня голосна,
Московський цар поганий,
Тараса в чужину прогнав,
Закув його в кайдани.
Та ще й писати заказав
Московський цар лукавий.
А все ж таки Тарас писав,
Ховав вірші в халяві.
І так в пустелі, в чужині
У самоті томився,
Писав про Рідний Край пісні
І Богу все молився.
Як проминуло десять літ,
Вернувся він на волю,
Та невеселий був той світ,
Ридало серце з болю.
Замовкло серце Кобзаря
У чужині холодній,
Та слово, ясне, мов зоря,
Нам світить досьогодні.
І кожен раз в весняний час
Всі українські діти
Згадають: нас любив Тарас!
Йому дарують квіти.
Сповнить Тараса Заповіт
Ніхто з нас не забуде!
І хоч минула сотня літ,
Він завжди з нами буде!

Беркита Галина

Хто не знає Кобзаря

Хто не знає Кобзаря –
Той не любить мову.
Це – Шевченко, це – Тарас,
Що боровсь за слово.
Мову дуже він любив,
Слова не цурався.
І писав вірші свої –
Влади не боявся.